О�

07

2025

Прядки та веретена із музейної колекції

Фонди Ізмаїльського історико-краєзнавчого музею Придунав'я музею мають у своєму розпорядженні велику колекцію історико-побутових предметів, з якою ми переодично знайомимо наших шановних читачів. Сьогодні мова піде про прядку і про веретена, так як 7 жовтня відзначають день Фекли Заревниці, Запрядальниці на честь святої Фекли Іконійської. Прізвисько "Запрядальниця" (або "Заревниця") день отримав не випадково: саме з 7-го жовтня розпочиналися довгі осінні та зимові вечори – посиденьки. Жінки та дівчата збиралися в одній хаті, брали в руки прядки і під спокійний гомін розмови починали «запрядати» – тобто прясти кудель, льон і шерсть.
В фондах музею Придунав'я зберігаються 3 самопрядки та 28 веретен. Вони були передані в дар музею жителями міста Ізмаїл і півдня Бессарабії. За часом виготовлення вони відносяться до поч. ХХ – сер. ХХ ст.
Відомі два види самопрядок: «лежак» – так званий російський тип, і «стояк» – німецький чи голландський тип. Різниця між ними в положенні колеса та котушки з веретеном. У самопрядки-лежака

колесо й котушка розташовані в горизонтальній площині, а у самопрядки-стояка – у вертикальній. Відмінна риса голландської самопрядки – дуже важкий обід колеса, розрахований на створення великого запасу кінетичної енергії. Самопрядка, що взяла на себе функції і з скручування пряжі, і з її намотування, значно полегшила працю пряхи, обмеживши її роботу рівномірною подачею волокон.
    У зібранні музею представлені 3 самопрядки «стояк». Одна з них займає гідне місце в залі с постійно діючою експозицією «З Україною в серці», там же представлена і частина колекції веретен.
    Верхня частина прядки називається матка (1). Бічні стійки (2) підтримують головку, що обертається. Їх можна зрушувати для встановлення або зняття котушки (3). Головка (4), що обертається -подібної форми, з гачками (5) уздовж лапок. Нитка проходить крізь отвір (6) попереду головки, над гачками і накручується на котушку. Нитку пересувають з гачка на гачок, щоб котушка заповнювалася рівномірно. Котушка обертається повільніше ніж головка і нитка накручується на котушку сама. Коли котушка заповнюється, її можна зняти на поставити на поличку (7). Прядка працює як велосипед. Коли ноги стоять на педалях (8), важіль(9) повертає вал(10), який обертає колесо (11). Коли колесо обертається, ремінь (12) обертає головку, котушку або разом. Це обертання передається волокну і нудьгує його в нитку. Для регулювання швидкості зверніть увагу на такі частини прядки. Блок (13) відповідає за швидкість скручування нитки. Його встановлюють на голівці. Гальмівний пристрій (14) тисне на котушку, уповільнюючи її обертання. Пристрій для натягу ременя (15) контролює його натяг. Чим воно більше, тим швидше обертається колесо. Чим швидше обертається колесо, тим швидше нитка накручується на котушку. Якщо рівень послабити, колесо обертатиметься повільніше, нитка повільніше намотуватиметься на котушку, але більш скрученою.

    Історія прядки йде далеко в минуле. Спочатку було ручне скручування пряжі, а потім винайшли веретено та прядку. Першою з'явилася ручна прядка в Стародавньому Римі. Пряжа від перших старовинних прядок виходила різною за якістю та товщиною. Це залежало від породи овець, у який період пори року була пострижена вівця та багатьох інших чинників. Як виконувався весь процес прядіння? Правою рукою вели велике колесо, а лівою рукою витягували пасмо і підносили до веретена. Залежно від кута нахилу пасма до веретена відбувалося закручування чи намотування пасма.
    Що ж до стародавніх слов'ян, то вони пряли в інший спосіб – на веретені. Веретена виготовляли із сухого дерева, переважно з берези. Довжина веретена могла вагатися від 20 до 80 сантиметрів. Один чи обидва кінці його загострювалися. Щоб нитка не рвалася, була довгою, на веретено вдягали пряслице – маленький грузик з отвором. Потім у їхній побут увійшла прядка. Ручна прядка складалася з вертикальної частини, куди прив'язувалася кудель і горизонтальної (донце), де сиділа пряха. Вертикальна частина складалася з лопаски (лопаті) та шийки (ніжки). Прядку, особливо лопаску, часто прикрашали та розписували.
    Механічна прядка з колесом (її ще називають самопрядкою) прийшла до Європи з Індії, де вона з'явилася між 500-1000 роками. Найбільш древні зображення цього предмета відносяться до Багдада (1234 р.) і Китаю (1270 р.). У Європі цей корисний винахід з'явився на початку XIV століття, хоча існує зображення з використанням цього приладу, яке датується кінцем XIII століття.
    Прядінням займалися жінки, а ось удосконалення та винахід – це було заняття чоловіків. В 1530 році Юргенс з Брауншвейга винайшов прядку з ножним приводом, при якому обидві руки могли займатися пряжею. Прядку почали називати самопрядкою. Вона дозволяла зробити витягування, скручування та намотування нитки. Останні дві операції були певною мірою механізовані, але все-таки вручну доводилося робити часткове закручування.

І лише в 1735 році Джон Уайт, за професією механік, винайшов витяжний механізм, що складається з двох витяжних валиків, які нарешті замінили руки жінки. Але не зовсім, на такій прядці можна було використовувати вже підготовлені волокна, тобто частково витягнуті. У цьому надалі допомогла винайдена чесальна машина. Ось тоді й зібрав повністю механізовану прядильну машину той самий Джон Уайт. Це сталося 1741 року. Та аж надто громіздка і дорога була його машина.
Наступною прядкою стала прядка «Дженні» – механічна прядильна машина, що здатна одночасно прясти не одну, а вісім ниток. Вона була сконструйована британцем Джеймсом Харгрівсом у 1764 році й вважається одним із найважливіших винаходів свого часу, що ознаменував початок промислового перевороту.
    За легендою, одного разу його юна дочка Дженні, граючи, перекинула батьківську прядку, і Джеймс зауважив, що навіть у горизонтальному положенні колеса вона продовжує працювати. Це наштовхнуло чоловіка на думку про зміну конструкції приладу. Свою механічну машину Харгрівс назвав на честь свої коханої дочки – «Дженні». Незабаром його винахід став настільки популярним, що розлючені ткачі з його міста спалили будинок винахідника. Але Харгрівс із сім'єю перебрався в інше місце, запатентував свою прядку і працював над її удосконаленням. Так, до кінця життя Джеймса, у його «Дженні» було вже вісімдесят верет і в рух її приводив вже не людина, а гігантський водяний двигун.
    Все було добре в цій машині, але один недолік – витяжка була недостатньою, і пряжа виходила слабкою, – доводилося додавати для міцності пряжі нитку льону.
    І як воно часто буває в техніці, так і сталося – всі недоліки попередніх прядок були враховані, а переваги об'єднали в одній – так зробив свою прядильну машину інший британець Аркрайт. Саме він, на основі прядки Харгрівса, створив власну модель, яка була здатна випускати тонкі та міцні нитки без добавок. Вона була запатентована у 1769 році. Процес прядіння був майже повністю автоматизований – людина, яка працювала на ній, мала лише контролювати подачу вовни.
 Проте ще більш досконалу прядильну машину винайшов Самуель Кромптон, який поєднав знахідки Харгрівса та Аркрайта, сприявши початку промислової революції. Згодом промислові прядки стали електричними, а кількість веретен стала обчислюватися сотнями.
Сьогодні побутові прядки – це рудимент, оскільки на фабриках за допомогою автоматизованих машин виготовляються мільярди метрів ниток на рік.

   

    Веретена за способом прядіння можна розділити на дві групи – підтримувані та підвішувані. Підтримувані прядуть, спираючи веретено на землю, підставку, філіжанку. Часто використовуються для тонкої нитки, яка рветься від ваги веретена, що підвішується, або навпаки – для товстої, коли веретено важко утримувати на вазі.
    За своєю будовою веретена мають потовщену середню частину – пузце, загострений верхній кінець – шпинь, і нижній – п'ятку. Під потовщенням знаходиться перехват – шийка. На нижній частині кріпився дерев'яний диск – кочальце. На нижній кінець веретена також могли надівати глиняний або кам'яний тягарець – пряслице – маленький грузик з отвором. На верхньому кінці іноді влаштовувалась «борідка» для зав'язування петлі. Скручена нитка потім підмотувалась на веретено та захльостувалась петелькою на його верхньому кінці, щоб не розмотувалась і не зіскакувала.

Всі веретена із музейної колекції мають однакову середню частину – пузце, також у всіх загострений верхній кінець – шпинь, а от нижній кінець – п'ятка у веретен відрізняється. В одних – п'ятка з навершям овальної, конусоподібної форм, в інших – з круглим кільцем різного розміру, у третіх – у вигляді масивного прямокутника.
Веретено, також як і прядка та всі дії, пов'язані з прядінням, є символами життя та безперервності часу. Ізраїльський сходознавець М. Шнайдер пише, що веретено є атрибутом Великої матері, яка пряде всередині кам'яної гори або біля підніжжя Світового дерева. Веретено виступає також як атрибут жіночих божеств, пов'язаних з долею і смертю (грецькі мойри, римські парки, скандинавські норни), які змотують на нього нитки людських життів.
    Зараз у вік глобалізації та передових технологій не обов'язково прясти та ткати самостійно, щоб виготовити собі одяг та ручне прядіння перейшло з необхідності в розряд захоплення, яке як будь-яке рукоділля дарує радість і робить світ навколо нас затишним.

Ст.науковий співробітник відділу фондів Суворова М.О.