-
Ноябрь 2024
-
Октябрь 2024
-
Сентябрь 2024
-
Июль 2024
-
Июнь 2024
-
Май 2024
-
Апрель 2024
-
Март 2024
-
10 березня – День Державного Гімну України
-
14 березня – День українського добровольця
-
В музеї Придунав'я відкрита художня виставка «З надією в серці»
-
Всесвітній день фортепіано
-
День народження телефонного апарату – 7 березня
-
До 210-річчя від Дня Народження Тараса Шевченко
-
Мерцішор – символ весни та надії
-
-
Февраль 2024
-
15 лютого - 35-та річниця виведення військ з Афганістану
-
21 лютого - Міжнародний день рідної мови
-
24 лютого 2024 року – друга річниця початку повномасштабної російсько-української війни
-
26 лютого – День спротиву окупації Автономної Республіки Крим та міста Севастополя
-
День пам’яті Героїв Небесної Сотні
-
-
Январь 2024
-
Декабрь 2023
-
Ноябрь 2023
-
Октябрь 2023
-
Сентябрь 2023
-
Август 2023
-
Июнь 2023
-
Октябрь 2022
-
Сентябрь 2022
Україна, Одеська область,
м. Ізмаїл, вул. Тульчианівська (Котовського), 51.
Тел.: (04841) 2-00-87, 2-16-70.
Факс (04841) 2-00-87 .
E-mail:
Этот адрес электронной почты защищен от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра.
Благодійний рахунок музею Придунав'я
UA438201720314231004301022613
ЕДРПО 20953156
Музей працює для відвідувачів щодня з 9.00 до 17.00, без вихідних.
З рубрики "Колекція фондів музея Придунав'я"
7 жовтня відзначають день Фекли Заревниці, Запрядальниці. Назва дня походить від імені святої Фекли Іконійської. Східні слов'яни в ніч цього дня запалювали «новий вогонь», починалися «замолотки». На Феклу жінки зазвичай намагалися хоч трохи попрясти, щоб згодом мати хист до цієї справи і ще це обіцяло удачу в домашніх справах.
Народні ремесла зберігають вікові традиції, що передаються з покоління до покоління. Одним із таких ремесел є прядіння. Це була
споконвічно жіноча праця – прясти пряжу. Веретено та прядки – незамінні супутниці селянських жінок протягом усього життя.
Прядка супроводжувала дівчину від народження до заміжжя, була її оберегом, захищала від псування, пристріту. Вважалася найціннішим подарунком від батька для дочки, нареченого – нареченої, чоловіка – дружини. Подарунок кожен хотів зробити на радість та здивування. Тут творча фантазія майстра не мала меж. Прядка ставала гордістю її власниці, передавалася у спадок від матері до дочки, від бабусі до онучці.
Історія прядки йде далеко в минуле. Спочатку було ручне скручування пряжі, а потім винайшли веретено та прядку. Першою з'явилася ручна прядка в Стародавньому Римі. Пряжа від перших старовинних прядок виходила різною за якістю та товщиною. Це залежало від породи овець, у який період пори року була пострижена вівця та багатьох інших чинників. Як виконувався весь процес прядіння? Правою рукою вели велике колесо, а лівою рукою витягували пасмо і підносили до веретена. Залежно від кута нахилу пасма до веретена відбувалося закручування чи намотування пасма.
Що ж до стародавніх слов'ян, то вони пряли в інший спосіб – на веретені. Веретена виготовляли із сухого дерева, переважно з берези. Довжина веретена могла вагатися від 20 до 80 сантиметрів. Один чи обидва кінці його загострювалися. Щоб нитка не рвалася, була довгою, на веретено вдягали пряслице – маленький грузик з отвором. Потім у їхній побут увійшла прядка. Ручна прядка складалася з вертикальної частини, куди прив'язувалася кудель і горизонтальної (донце), де сиділа пряха. Вертикальна частина складалася з лопаски (лопаті) та шийки (ніжки). Прядку, особливо лопаску, часто прикрашали та розписували.
Механічна прядка з колесом (її ще називають самопрядкою) прийшла до Європи з Індії, де вона з'явилася між 500-1000 роками. Найбільш древні зображення цього предмета відносяться до Багдада (1234 р.) і Китаю (1270 р.). У Європі цей корисний винахід з'явився на початку XIV століття, хоча існує зображення з використанням цього приладу, яке датується кінцем XIII століття.
Прядінням займалися жінки, а ось удосконалення та винахід – це було заняття чоловіків. В 1530 році Юргенс з Брауншвейга винайшов прядку з ножним приводом, при якому обидві руки могли займатися пряжею. Прядку почали називати самопрядкою. Вона дозволяла зробити витягування, скручування та намотування нитки. Останні дві операції були певною мірою механізовані, але все-таки вручну доводилося робити часткове закручування.
І лише в 1735 році Джон Уайт, за професією механік, винайшов витяжний механізм, що складається з двох витяжних валиків, які нарешті замінили руки жінки. Але не зовсім, на такій прядці можна було використовувати вже підготовлені волокна, тобто частково витягнуті. У цьому надалі допомогла винайдена чесальна машина. Ось тоді й зібрав повністю механізовану прядильну машину той самий Джон Уайт. Це сталося 1741 року. Та аж надто громіздка і дорога була його машина.
Прядильна машина Уайта
Наступною прядкою стала прядка «Дженні» – механічна прядильна машина, що здатна одночасно прясти не одну, а вісім ниток. Вона була сконструйована британцем Джеймсом Харгрівсом у 1764 році й вважається одним із найважливіших винаходів свого часу, що ознаменував початок промислового перевороту.
За легендою, одного разу його юна дочка Дженні, граючи, перекинула батьківську прядку, і Джеймс зауважив, що навіть у горизонтальному положенні колеса вона продовжує працювати. Це наштовхнуло чоловіка на думку про зміну конструкції приладу. Свою механічну машину Харгрівс назвав на честь свої коханої дочки – «Дженні». Незабаром його винахід став настільки популярним, що розлючені ткачі з його міста спалили будинок винахідника. Але Харгрівс із сім'єю перебрався в інше місце, запатентував свою прядку і працював над її удосконаленням. Так, до кінця життя Джеймса, у його «Дженні» було вже вісімдесят верет і в рух її приводив вже не людина, а гігантський водяний двигун.
Все було добре в цій машині, але один недолік – витяжка була недостатньою, і пряжа виходила слабкою, – доводилося додавати для міцності пряжі нитку льону.
Прядка "Дженні" - винахід, який уможливив промислову революцію
І як воно часто буває в техніці, так і сталося – всі недоліки попередніх прядок були враховані, а переваги об'єднали в одній – так зробив свою прядильну машину інший британець Аркрайт. Саме він, на основі прядки Харгрівса, створив власну модель, яка була здатна випускати тонкі та міцні нитки без добавок. Вона була запатентована у 1769 році. Процес прядіння був майже повністю автоматизований – людина, яка працювала на ній, мала лише контролювати подачу вовни.
Прядильна машина Аркрайта
Проте ще більш досконалу прядильну машину винайшов Самуель Кромптон, який поєднав знахідки Харгрівса та Аркрайта, сприявши початку промислової революції. Згодом промислові прядки стали електричними, а кількість веретен стала обчислюватися сотнями.
Сьогодні побутові прядки – це рудимент, оскільки на фабриках за допомогою автоматизованих машин виготовляються мільярди метрів ниток на рік.
У слов'ян прядіння тривало весь осінньо-зимовий період, перериваючись лише на різдвяні свята. В останній день Масляної жінки, святкуючи закінчення прядіння, каталися з крижаної гори на донцях прядок, при цьому вважалося, що чим далі вони проїдуть, тим довше вродить льон, а та, яка впаде з прядки, не доживе до осені.
У кожного народу є своя історія, пов'язана з цим предметом, у давнину щиро вірили в його силу. У чехів на Різдво або на всі святки прядку й всі прядильні інструменти виносили на горище або в комірчину, щоб їх не заплювали духи. А наприкінці Масляної прядку, прикрашену стрічками, возили возом по селу, а потім «продавали» у шинку.
У сербів на Різдво при відвідуванні худоби господиня приносила з собою прядку і трохи пряла, «щоб худоба не була голою». У Словенії першій відвідувачці будинку на Різдво давали прядку, щоб вона трохи попряла заради врожаю льону та води курей. Таке ж значення мало прядіння молодої нареченої після першої шлюбної ночі: вона пряла на поданій їй свекрухою прядці, «щоб багатше жити».
Болгарська дівчина вважала цей предмет оберегом. Вірили, що прядка захистить господиню від злого кохання, зради, пристріту, псування. Болгарка носила прядку з собою і коли бачила натовп людей, пряла.
У східних слов'ян існували повір'я, пов'язані з прядкою й веретеном: пуповину новонародженої дівчинки перерізали на прядці чи веретені; через прядку передавали новонароджену хресній мамі; від нічного плачу і від переляку в колиску дівчинки клали прядку; щоб вилікувати безсоння у дівчинки під матицю з примовлянням встромляли прядку з куделю або веретеном. Особисту, підписану прядку не давали в борг, інакше, як вважалося, буде пожежа або загинуть бджоли. Прядку не можна було позичати – це погана прикмета. На весілля наречений розбивав стару прядку нареченої і натомість дарував свою, як символ нового життя. Своє веретено треба було оберігати від нечистої сили. Слов'яни на різдвяні свята припиняли роботу, намагалися все зробити раніше.
Часто прядильний інструмент пов'язували з потойбічним світом. Вважалося, якщо жінка залишить його на ніч із незакінченою роботою, то прийдуть будинкові, русалки, кікімори та заплутають пряжу. Тож на ніч вимовляли слова захисту. Вірили, що якщо дівчина вдариться об прядку — це до поганого чоловіка, якщо дитина, то до хвороби.
У колекції Ізмаїльського історико-краєзнавчого музею Придунав'я зберігаються 3 самопрядки та 28 веретен. Вони були передані в дар музею жителями міста Ізмаїл і півдня Бессарабії. За часом виготовлення вони відносяться до поч. ХХ – сер. ХХ ст.
Відомі два види самопрядок: «лежак» – так званий російський тип, і «стояк» – німецький чи голландський тип. Різниця між ними в положенні колеса та котушки з веретеном. У самопрядки-лежака колесо й котушка розташовані в горизонтальній площині, а у самопрядки-стояка – у вертикальній. Відмінна риса голландської самопрядки – дуже важкий обід колеса, розрахований на створення великого запасу кінетичної енергії. Самопрядка, що взяла на себе функції і з скручування пряжі, і з її намотування, значно полегшила працю пряхи, обмеживши її роботу рівномірною подачею волокон.
У зібранні музею представлені 3 самопрядки «стояк». Одна з них займає гідне місце в залі с постійно діючою експозицією "З Україною в серці", там же представлена і частина колекції веретен.
Веретена можна розділити на дві групи за способом прядіння – підтримувані та підвішувані. Підтримувані прядуть, спираючи веретено на землю, підставку, філіжанку. Часто використовуються для тонкої нитки, яка рветься від ваги веретена, що підвішується, або навпаки – для товстої, коли веретено важко утримувати на вазі.
За своєю будовою веретена мають потовщену середню частину – пузце, загострений верхній кінець – шпинь, і нижній – п'ятку. Під потовщенням знаходиться перехват – шийка. На нижній частині кріпився дерев'яний диск – кочальце. На нижній кінець веретена також могли надівати глиняний або кам'яний тягарець – пряслице – маленький грузик з отвором. На верхньому кінці іноді влаштовувалась «борідка» для зав'язування петлі. Скручена нитка потім підмотувалась на веретено та захльостувалась петелькою на його верхньому кінці, щоб не розмотувалась і не зіскакувала.
Всі веретена із музейної колекції мають однакову середню частину – пузце, також у всіх загострений верхній кінець – шпинь, а от нижній кінець – п'ятка у веретен відрізняється. В одних – п'ятка з навершям овальної, конусоподібної форм, в інших – з круглим кільцем різного розміру, у третіх – у вигляді масивного прямокутника.
Веретено, також як і прядка та всі дії, пов'язані з прядінням, є символами життя та безперервності часу. Ізраїльський сходознавець М. Шнайдер пише, що веретено є атрибутом Великої матері, яка пряде всередині кам'яної гори або біля підніжжя Світового дерева. Веретено виступає також як атрибут жіночих божеств, пов'язаних з долею і смертю (грецькі мойри, римські парки, скандинавські норни), які змотують на нього нитки людських життів.
Хіба можна все описати в одній статті, все те, що довелося випробувати самій прядці та тим, хто з любов'ю до праці та техніки доклав багато старань і зусиль, щоб прядка стала такою, якою ми бачимо сьогодні.
Зараз у вік глобалізації та передових технологій не обов'язково прясти та ткати самостійно, щоб виготовити собі одяг та ручне прядіння перейшло з необхідності в розряд захоплення, яке як будь-яке рукоділля дарує радість і робить світ навколо нас затишним.
Ст.науковий співробітник відділу фондів Суворова М.О.