М�

14

2023

Ізмаїльські добровольці про боротьбу за незалежність рідної України

14 березня в Україні відзначають День українського добровольця. Пам'ятна дата встановлена Верховною Радою України у 2017 році для вшанування мужності та героїзму захисників незалежності, суверенітету й територіальної цілісності нашої держави.
Дата 14 березня була обрана не випадково: цього дня у 2014 році на тренувальну базу в Нових Петрівцях, що у Київській області, з Майдану Незалежності вирушили перші 500 бійців-добровольців Самооборони Майдану для формування першого добровольчого

батальйону. Чоловіки й жінки самоорганізувалися та вирушили на схід України – на захист нашої держави та її суверенітету.
    Кожен рік в Ізмаїльському історико-краєзнавчому музеї Придунав'я напередодні Дня українського добровольця проходять патріотичні заходи, присвячені цієї дати або зустрічі з нашими земляками, які, не чекаючи повісток чи викликів до військкоматів, самі звернулися до них з проханням відправити на фронт. На одну з таких зустрічей, яка відбулася в рамках засідання історико-філософського клуба «Дім Тульчіанова», були запрошені шановні гості – Фіруз Бабаєв, старшина, кулеметник у складі зведеного підрозділу прикордонників 5-ї мотоманевреної групи, Михайло Корнілов, старший лейтенант, боєць 28-ї Одеської окремої механізованої бригади, Олександр Булавський, боєць батальйону «Айдар» та Сергій Дьяченко, капелан Ізмаїльського прикордонного загону й Ізмаїльського загону поліції. Кожен з них розповів, що підштовхнуло їх до рішення добровільно звернутися до військкомату.
    Фіруз Бабаєв прийшов до Ізмаїльського об'єднаного військкомату на початку березня 2014 року, заявивши про бажання йти захищати свій народ, своїх рідних та близьких.
    «Коли розпочалися події у Криму, я зрозумів, що буде війна. Після оголошення мобілізації у березні 2014 року я відразу пішов у військкомат і заявив про свою готовність за необхідності послужити Батьківщині. У квітні того ж року мене закликали та направили до Білгород-Дністровського прикордонного загону. Звідти нас направили на кордон із Придністров'ям, на пункт пропуску Кучургани, де я прослужив 3 місяці. Потім я випадково дізнався, що набирають добровольців на Схід України й записався. Наприкінці червня наш зведений підрозділ прибув до пункту збору до Одеси. Там ми отримали зброю, мене призначили кулеметником. Звідти – під Крим, на Чонгар, а за 10 днів прийшла телеграма і нас відправили на Донбас. Частина нашої групи, яка їхала трохи пізніше за нас, потрапила в засідку в Маріуполі – на мосту наших прикордонників розстріляли з гранатометів. Тоді загинуло 5 осіб. Хлопці, які доїхали живими, приїхали, всі забризкані кров'ю, картина була моторошна. Ось тоді ми всі відчули, що на війні», – згадує Фіруз.
    Але це був лише початок – попереду були тяжкі випробування, безсонні ночі під обстрілами та втрати бойових побратимів. Служба Фіруза надалі проходила на кордоні з РФ, під селом Бірюкове у Свердловському районі у складі зведеного підрозділу Південного регіонального управління – 5-ї мото-маневреної групи (ММГ). На той момент пункт пропуску Должанський був під контролем сепаратистів. Завдання наших солдатів було повернути контроль над державним кордоном України.
    Фіруз точно пам'ятає той день, коли позиції наших військових почали обстрілювати з території Росії – 11 липня 2014 року. Цього дня розпочалися масовані атаки реактивних установок «Град». Саме тоді в селі Зеленопілля загинув начальник Навчального центру Державної прикордонної служби України генерал-майор Ігор Момот.
    Фіруз розповідає з паузами, видно, що йому важко про це згадувати. Він каже, що у війні немає атеїстів: були моменти, коли подумки прощався з рідними та життям. Із цим періодом пов'язаний відомий усім трагічний вихід українських бійців із сектору «Д» – 4 серпня надійшов наказ покинути «Должанський» і просуватися до основних сил. Колони з українськими військовими по дорозі з усіх боків обстрілювали з реактивних установок, танків, артилерії. На шляху наші бійці неодноразово потрапляли до засідок. Під час прориву з «Должанського котла» українська армія зазнала колосальних втрат. Надії, що хтось із цього пекла зможе вирватися живим, майже не було. День виходу з «котла» солдати, що вижили, вважають своїм другим днем народження.
    «Ми вижили не тому, що були якимись особливими – просто пощастило. Дуже шкода хлопців, які там лишилися. Дехто не дожив буквально годину до виходу».
    Михайло Корнілов також з'явився на початку березня 2014 року у військкомат добровольцем. Указ про мобілізацію було підписано 17 березня, а чоловіка мобілізували наступного дня. Доручили зайнятися мобілізацією транспорту, працюючи у військкоматі. За короткий термін Михайлу довелося впізнати багатьох – як героїв, так і тих, хто готовий був заплатити будь-які гроші, щоби ухилитися від мобілізації.
    «Коли надійшла звістка про те, що під Волновахою розстріляли 14 молодих контрактників віком від 20 до 27 років, залишатися у військкоматі мені стало нестерпно, і я вирішив іти в зону АТО. За півтора місяці мені підшукали вакансію заступника командира роти 28-ї окремої мехбригади», – розповідає Михайло.

     Надзвичайно важко було пережити цим мужнім чоловікам, котрі тільки прийшли на передову з цивільного життя, безсонні ночі, перший обстріл, втрату бойових побратимів...
    Боєць батальйону «Айдар» Олександр Булавський спочатку уважно стежив за подіями, що відбуваються. Коли вже був морально готовий йти на війну, йому зателефонував приятель і запропонував службу у добровольчому батальйоні «Айдар». Як ветеран Афганської війни Олександр розумів, що на нього чекає. Не заходячи до військкомату, виїхав за вказаною адресою. Потрапив у розвідроту і одразу ж – під обстріл «Градами»... Під час служби на Донбасі займався диверсійною діяльністю.
    Капелан Сергій Дяченко розповів, що посада духовного наставника у ЗСУ з'явилася в 2014 році з початком російської агресії і в ній справді є необхідність. Тому що людей невіруючих у таких екстремальних умовах, як бойові дії, напевно, немає. І військові капелани словом та молитвами зміцнюють дух бійців, вселяючи у них спокій та віру. Вони з перших днів війни обрали шлях військового капелана для пастирської служби в українському війську, розпочавши тим самим нову історію військового капеланства в Україні.
    Впродовж попередніх дев'яти років і нині тисячі українських добровольців самовіддано протистоять підлому ворогу на полях запеклих боїв, відвойовуючи кожен клаптик дорогої української землі. Їм, нашим Героям, Захисникам доземно вклоняємося за мужність і стійкість, за життя, за те, що дають нам надію на завтрашній день, віру у нашу перемогу!
    Сьогодні ми розповіли тільки про чотирьох наших земляків-добровольців, але їх багато. Співробітники музею Придунав'я ведуть збір інформації про військових, добровольців, волонтерів, медиків, журналістів, а також предметів і свідчень, пов'язаних з російсько-українською війною.
    Наша мета – зафіксувати та зберегти історію, яка твориться нині, щоб у майбутньому мовою артефактів та документів розповісти правду про героїчну боротьбу українського народу за свою державу, волю та незалежність, про мужність та незламність українських військових і цивільних, про відданість рідній землі, вірність присязі, віру в перемогу й здатність відстоювати свої цінності.

                                                              Ст.науковий співробітник фондів музею Суворова М.О.