Дата публикации

    У мюльк-намі (дарувальній грамоті) султана Мурада III, складеної наприкінці листопада 1589 р. йдеться про передачу в мюльк (повну власність) земель на дунайському узбережжі поблизу сучасного Ізмаїлу головному аге придворних покоїв Мехмед-аге. Аналіз цієї унікальної історичної пам'ятки дозволяє представити одну з ранніх сторінок історії нашого міста. За особливі заслуги перед султаном «інтимному другу високих покоїв щастя» – головному євнуху Хабеші Мехмед-аге, третій особі в державі після великого везира та шейхульісламу, була надана «страшна і небезпечна місцевість» на березі Дунаю (звана «Ісмаїл»). Ісмаїл(а?)). Цьому передувало призначення пана Мюнла Абдулли кадієм у назване місце, про що спеціальним ферманом було повідомлено одночасно і кадій сусідньої Кілії. Для розмежування земель Кілії та Ізмаїла прибули мусульманські землеміри, які перевірили колишню сур-наме (опис кордону), що зберігалася в кілійській фортеці, і склали нову. При цьому чиновники докладно описали всі помітні пункти місцевості з їхніми назвами та перерахували населені пункти ізмаїльської землі з поіменною їхньою приналежністю, вказавши в окремих випадках заняття мешканців. Точно визначені кордони були покликані зафіксувати володіння Мехмед-аги як його виняткову власність, з правом розпоряджатися нею на власний розсуд, продати чи відмовити у вакф (майно з доходом, відведеним на релігійні благодійні потреби). Заперечувати передане в майк володіння заборонялося законом.
    Ізмаїльську землю, надану Мехмед-азі, згідно з документом становило все, що в ній знаходилося: пагорби, гори, річки, земельні угіддя, пристані, кишлаки (зимівлі з кошарами) та яйлаки (літні пасовища), сади, виноградники, городи, луки, проточні води та висохлі джерела, рудники, а також населення – райати та діти райатів, як платили податки за шаріатом, так і за звичаєм. Власнику крім податків належали збори за тварин, що втікали, рабів-втікачів, загублене і готівкове майно. Збори робилися в загальну скарбницю і в особливу, куди також надходили збори за провини і провини, за наречених, податки на овець, харадж (податок з християн), мисливського видобутку, переселяються і бездомних людей та їхніх дітей.
    До меж цієї землі входили «знамениті озера» під назвами: Чіпу, Чічлу, Сахатіян, Баба (припустимо, це – Ялпуг і Кугурлуй (східний берег), Саф'яни, Катлабух). Долина та хребет, а також місце – Пітроса, долина Баба Дересі (долина Баба); і ще одна місцевість та одна долина, назви яких написані нерозбірливо. Ймовірно, ближче до Кілії знаходиться озеро Коджа Гель (Китай?), поряд долина Халілу (м.б. Халілу – згодом Галілешти? – С.П.), і десь під Килією – долина Патріка. Перераховано кілька безіменних пагорбів та два іменних: пагорб Таш-Дегмесі; пагорб Малкочі, та ще й прохід Сакиджі.
    З населених пунктів у межах ізмаїльських кордонів відзначені лише село Каді Куюсу та «молдавське село Дженнет, що знаходиться на березі Дунаю». Персонально перераховано півсотні кишлаків, тут – окремих садиб, господарств, які належали конкретним мешканцям, переважно мусульманам. Так із документа 1589 р. нам стали відомі імена перших ізмаїльчан: це хаджі Мемі-оглу Пір Ахмед (за його кишлаком було встановлено межовий знак з кілійською землею), цирульник Махмуд, Юсуфдж, Алі-бей, Кандакчі-заде, Будак, ода-баші Балі, Сабунджа-заде Пір Ахмед, Абдур-Рахман, Ісхак, кетхуда Омер бей-заде, м'ясник Роко (Руку?), Сінан-ага Алі, Муслу Челебі, його кишлак знаходиться у віданні Ілляса Челебі, покійний Ахмед -паша, Ібрагім Челебі, покійний Рустем-паша і покійний Ільяс Челебі, кишлак якого став вакфом, м'ясник Перване, Хаджі Іскандер, яничар Ісмаїл, Умур, яничар Юсуф Хабіб-бей, черибаші Мустафа, лаз Мустафа, Хюсейн Вамеш.
    Окремо зазначено понад два десятки кишлаків зими (дослівно «люди договору»). Це – іновірці немусульмани в державі Османа, які зберігали свою релігію і платили спеціальний податок «джизья». Названо дві зими на прізвисько Манастирли та джелеб (постачальник м'яса та худоби) Істімад, інші за іменами: Саран, Банча, Кондур-оглу, Димитрі, Кючюк Пайє, Любек Пайє, Дула, Костандил, Павлі, Манол, Алексіде, Іона, лаз Георгі, Масака та Іштван, Дан, Генче. Нижче йдуть кишлаки деяких осіб, іменованих: Курд, Мехмед-ага, Хемдем-ага, Путур Юсуф і покійний Мемі Челебі ефенді, і навіть село Коджа Кил, що у межах /області/ Кілії – але «її оброблювані землі входять у межі території , званої Ісмаїл Гечіді».
    Загалом у жалуваній грамоті названо близько півсотні глав сімейств, що не виключає наявності членів їхніх сімей, прислуги (рабів), будь-якого іншого залежного населення, що не враховується в подібних документах. Додаткову інформацію несе аналіз згаданих посад місцевих осіб, зрідка вказівка роду занять, народності, імен та прізвиськ. Так названі: кетхуда (в даному випадку – османський сановник, що курирує сипахи), ода-баші (водій оди – яничарського підрозділу), черибаші (начальник загону сипахи – воїнів-кавалеристів, які мали в окрузі земельні наділи – зеамети), згадані два-три яничари. Серед господарів кишлаків є два не ізмаїльці – бендерський алайбей (комполка) Пірі-бей та шехреміні (міський чин, пов'язаний з будівництвом) Мустафа чауш ал-Кіліві (кілійський?), чиї землі так само розташовані в межах пожалування. Особливу категорію населення краю становили зимами, серед яких, мабуть, зустрічалися нащадки попереднього населення краю. Зі «фахівців», крім військових різного роду, зафіксовано лише цирульник і три м'ясники. Дві людини мають звання хаджі (людина, яка здійснила хадж – паломництво до святих місць).
    З народностей два лази та грузин вказані конкретно, інші, мабуть, переважно турки та татари (?), проте, судячи з імен, серед власників кишлаків були й представники інших народів, наприклад, господар кишлаку Ісхак. Імена явно не тюркські зустрінуті, головним чином, серед зими: хтось на прізвисько Манастирли (Монастирський), за іменами: Саран (м.б. від «царан» – селянин, молд.), Банча, Димитрі, Павлі, Алексіді, Іона, Джорджі, Масака, Іштван, Дан, Генче. Серед названих можна припустити волохів (волохів), болгар, угорців, єврея.
    Цікаво, що в переліку присутні імена трьох покійних осіб, кишлак останнього з них відзначений як переданий у вакф. Згадка небіжчиків може свідчити, якщо допустити їх поважний вік, що на час складання дарчої у ізмаїльської переправи мешкало вже друге-третє покоління турецьких поселенців. Цей факт цілком узгоджується з припущенням про заснування турецького селища Ісмаїл незабаром після походу султана Сулеймана 1538 і найбільш ранньою згадкою назви Ісмаїл в османському документі 1542.
    По суті, цей документ є першим відносно просторим описом Ізмаїльської землі в історіографії. З нього випливає, що будь-який серйозний населений пункт (наприклад, місто Сміл) у цій місцевості авторам документа невідомий, та й самих турецьких першопоселенців було дуже мало. Але, мабуть, вони були загартованими «воїнами ісламу», які вистояли нової їм землі. Бо з тексту початкової частини дарчої випливає, що перед ними султаном було поставлено нелегке завдання: «будь-яким способом пожвавити, відродити і привести в упорядкований стан» «страшну і небезпечну місцевість, звану Ісмаїл-Гечіді». Оскільки вона стала «небезпечною для мандрівників від розбійників, бунтівників та /їх/ потворних справ, де постійно відбуваються вбивства та пограбування».
    Звичайно, цей же пасаж дає нам підстави поміркувати, хто ж ці жахливі розбійники та бунтівники? Не варто виключати, що вони могли бути не упокореними перед новими власниками краю нащадками місцевого молдавського населення. Безумовно, розбійники як соціальне явище широко поширені в ту епоху. Але конкретна вказівка молдавського села Дженнет та молдавські імена у списку власників кишлаків свідчить на користь постійної присутності у краї молдаван. З іншого турецького документа відомо, що ізмаїльська переправа чи «брод», як тоді казали, раніше називалася по-молдавськи – «переправа козенят»; вона використовувалася пастухами для перегону худоби на острів у дельті і далі Тулчу. Селище Ісмаїл, засноване поруч із нею, судячи з документа 1589 р., залишалося крихітним населеним пунктом майже півстоліття. Містечком його вважатимуться лише у наступний період, починаючи з часу, коли за наказом власника території Мехмед-аги він уперше був укріплений земляними валами (про зміцнення валами див. «Енциклопедія Ісламу»). Дещо раніше Ісмаїл став казá – центром судового округу, з кадієм на ім'я Мюнла Абдулла. Сам Мехмед-ага, як відомо, помер буквально через рік після вступу у володіння та спорудження укріплень, у листопаді 1590 р., а «ізмаїльщину» передав у вакф із правом подальшого керування ним по лінії своїх родичів (ставлеників). На підтвердження формування нової землі краю – Ізмаїльської – було проведено розмежування територій із Кілійською землею, оскільки насамперед усі землі практично до східного берега оз. Ялпуг входили до складу останньої. В адміністративному плані казá Ісмаїл (як і каза Кілія) був включений до складу Аккекрманського санджаку ейялета Румелія. До ізмаїльської пристані рушили купці-торговці, які через митні пільги та інші зручності влаштували тут транзитний пункт для своїх товарів (суша-ріка-море). Що ж до більш ранньої історії місцевості, де виникло наше місто, це – окрема тема.